Козацьке коріння

 

Цікава наша історія! Та де ж знайти відповіді на оті білі плями, яких предостатньо на її сторінках? Є малесенькі куточки, невеличкі села, старожили котрих пам’ятають з розповідей дідів-прадідів про героїчну славу, про великих українців, а разом з тим і про страшні біди та велике горе, яке довелося пережити нашим предкам. В тихому куточку Кіцманського району, заховавшись за ґрунтовим бездоріжжям, живе своїм життям маленьке село Хлівище. Звідки ж така назва? Своє ім’я населений пункт міг одержати від слова хліб. Але існує більш цікава версія походження слова Хлівище: населення вважає, що назва походить від слова хлів – стійло з огородженим вигоном. Але виходить деяке непорозуміння: в жодному із сусідніх сіл така назва господарської чи ще якої-небудь споруди не використовувалася. То ж звідки вона взялась на території нашого села? Серед місцевого населення побутує думка, що це слово, не характерне для даної місцевості, потрапило сюди разом із переселенцями, котрі з’явилися тут наприкінці XVIII ст..Метою нашої роботи є визначити ким же були ці нові поселенці, хто мешкав на наших землях до їх приходу, яких бід довелося зазнати селу та які докази підтверджують думку хлівищан про їх козацьке коріння? Ми ставимо перед собою ряд завдань: дослідити походження козацьких прізвищ; з’ясувати обставини, за яких козаки з’явилися на території села Хлівище; визначити, які ще є докази на користь гіпотези про козацьке коріння місцевого населення. Учні нашої школа, зокрема старшокласники, спробували провести невеличку учнівську науково-пошукову роботу. Зібравши спогади-свідчення, вивчивши історію села, оглянувши відому нам з дитинства місцевість через призму історичного минулого, ми дозволили собі зробити певні висновки. Своїми науковими відкриттями поділимось з вами. Розділ ІІ. Хлівищенські козаки Звідки на території села Хлівище могли взятися козаки, і що нас наштовхнуло на таку думку? Цікаві прізвища, які характеризують людей, якщо не конкретно своїх власників, то принаймні їх предків. Хочеш про щось дізнатися – спитай у старших людей. Вибирай розумних, допитливих, кмітливих та з козацьким запалом закоханих у рідний край. Є такий у нашому селі. А козацький запал в нього не просто на словах. Козацька кров тече в його жилах. А звуть нашого козака Орест Антонович Великголова. Вже саме прізвище говорить про його незвичайне походження. А розповідає як! Наші учні з перших його слів так захопилися, що в жодного з нас навіть сумніву не виникло щодо правдивості його слів. Орест Великголова розповідає, що ще школярем запитав батька, чому у них таке цікаве прізвище: «Із запорізьких козаків ми, — пояснив він мені тоді. — Щоправда, як потрапили наші предки на буковинські землі, пояснити не міг. А прізвище означає те, що розумними завше були люди у нашому роду. Я – шосте покоління козацького роду Великголовів. Моє припущення таке: коли Катерина II у 1775 році розігнала Запорозьку Січ, то частина козаків переселилася за Дунай, а згодом піднялася берегом річки Прут догори, осівши на буковинських землях. Справді, у нашому селі у людей — суто козацькі прізвища (Великголова, Стрижиборода, Безвушко, Петрушка, Сухар). Відомо, що козакам давали прізвиська (що потім перетворювалися на прізвища) за якоюсь зовнішньою ознакою, характерною звичкою, улюбленою стравою чи одягом». Нащадки запорозьких козаків справді могли потрапити на Буковину: вони розсіювалися по усіх усюдах (Австрія, Угорщина), а тим паче могли опинитися тут. До речі, у джерелах прізвище Козак на Буковині зустрічається ще із XVIII століття. У спогадах старожилів Кіцманського району дуже часто згадуються козацькі пісні. Навіть узяти факт із біографії Сидора Воробкевича: у дитинстві бабуся Параска співала йому козацьких пісень. Осідали козаки на Хотинщині, могли і до нас потрапити. І навпаки, цілі села з Буковини втікали на землі війська Запорозького, наприклад — село Стальнівці (Сталінешти). Примандрували козаки на наші землі після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі. Можна припустити, що тут було достатньо вільних земель, і козаки стали заселяти їх, одружуючись на дівчатах із сусідніх сіл. Звичайно ж, до приходу козаків на цих землях жили люди, але ймовірно, що трапилася біда, яка призвела до спустошення даної території. Ще й досі на території села є так звана «дорога через ями», яка веде до пустки. На цих землях ніхто не будує будинків, не сіє хліб, не випасає худобу. З покоління в покоління передається і назва цієї території – селище. Назва підказує, що це центральна частина села. Старожили кажуть, що тут колись було кладовище. Доказом цього є знахідки кісток, черепів, котрі було знайдено місцевими жителями під час добування жовтої глини, яку використовують для будівництва. Як свідчать джерела, стародавні слов’яни «селищем» називали територію, заселену людьми. Побутує версія, що на цьому місці колись розміщувалося невеличке «селище». Але у зв’язку з чим воно зникло, нам не відомо. Що саме трапилось, чому ці землі пустують навіть старожили не можуть дати відповіді. Орест Великголова висловив припущення, що ще до приходу козаків через певні події населення даної території вимерло чи було винищене. Чи це була пожежа, чи може епідемія, чи військова сутичка визначити важко. Але схоже на те, що з діда-прадіда передавалося застереження не займати ці території. Оскільки великою є ймовірність, що землі Хлівищ були вільними, то можна припустити, що на них оселилися прийшлі козаки. Вже відомий вам Орест Антонович розповідає: «Ще один доказ козацького походження — звичаї, яких не зустрінеш у жодному селі по-сусідству. Один із них після війни було заборонено: на Вознесіння юнаки та молоді чоловіки робили кінний виїзд. Перед тим чоловіки і парубки мили та чистили коней, а дружини і дівчата плели вінки, які вішали потім коням на шию. Після служби у церкві люди одягали білі сорочки і портяниці та за сигналом виходили на толоку в центрі села. Пригадую, що через плече у них були стрічки — в одних одна, а у деяких — аж дві. Напевно, ці відмінності мали козацьке походження. Крім того, варто зазначити, що площа в центрі села носить доволі таки дивну назву. Центральна площа села Хлівище називається Вигін. В жодному із сусідніх сіл така назва не зустрічається. Раніше сюди зганяли худобу для вигону на пасовисько. Крім того, Вигін був місцем проведення масових заходів – зборів, нарад, місцем оголошення урядових рішень тощо. Оскільки така назва використовувалася у козацьких поселеннях та в селах Гетьманської України, ми можемо припустити, що її привезли на нашу територію козаки, котрі тут поселилися. А прийдіть до нас на весілля: жодне застілля не минає без запальних пісень про козаків. У нас добре пам’ятають їхню славу, бо вірять, що і в наших жилах тече козацька кров. Раніше у селі зберігалися справжні козацькі закони: дівчина та юнак, наприклад, не мали права навіть за руки узятися, коли поверталися з танців. Непростим випробуванням було для молодят довести, що вони справді вирішили одружитися: 10 неділь поспіль вони повинні були ходити до церкви і «ставати перед громадою». Священик пояснював заповіді Божі, а після служби обов’язково запитував парафіян, чи не заперечує хтось проти цього шлюбу. Нині звичай зберігся, але часто молоді присутні на службі заочно». Орест Антонович згадав важкі післявоєнні роки і його обличчя стало таким задуманим та зосередженим. Він пригадав, яка тоді була страшенна скрута. Залізши на горище, Орест Великголова знайшов старі дідусеві чоботи: «Ще й досі не можу пробачити собі, що так бездумно в корисних цілях використав таку річ!». Ті чоботи були надзвичайної краси. Яскраво-червоні, з гарним візерунком. Словом, робота справжнього майстра. Ось і переживає наш козак, що не може нам їх показати, бо зносив у ті скрутні часи. Та він переконаний, що то були справжні козацькі чоботи. Розповіддю про ще одну цікаву річ поділився з нами Орест Антонович. Належала вона ще його дідові. Козацької люльки у діда Костя, пригадує пан Орест, не було, а був півметровий цибух (довжелезний хвіст від люльки): можна припустити, що таке пристосування для куріння наші козаки могли запозичити у турків. Про перебування турків на території нашого села свідчить ще одна легенда. Є у нас в селі невелика гора штучного походження з цікавою назвою Сопи-гора. Коли дме сильний вітер, вона ніби стогне, сопе. За легендою під горою похований турецький воєначальник. Поховано його разом зі зброєю та обладунками. А турки землю на його могилу носили шапками і так насипали високу гору. Ще подейкують, що в знатного турка, похованого під Сопи-горою, росте борода. І коли вона обів’є собою гору дванадцять разів, то станеться велика біда. А ще кажуть, що на вершині гори уніч на Івана Купала цвіте квітка папороті та кукурікає півень. А найвище піднесення села називається Могилою. За розповідями старожилів колись на цьому місці стояла козацька вежа, з якої сторожа подавала сигнали про напад ворогів чи наближення іншої небезпеки. Пізніше на цьому місці поховали загиблих під час Першої світової війни воїнів. Ось такими легендами оповита історія нашого маленького затишного села. Може колись знайдуться люди, котрі всерйоз займуться дослідженням нашої версії походження корінних жителів села Хлівище. А ми з радістю їм допоможемо, адже свій перший внесок ми вже зробили – розповіли вам, чийого ми роду, та чиє в нас коріння. Висновки Цікаво висувати припущення та намагатися їх довести або спростувати. На нашу думку, членам нашої пошукової групи, якщо не вдалося повністю переконати вас у правильності своєї теорії, то принаймні змусити задуматися над походження жителів села Хлівище, та й власним, все ж таки нам вдалося. Доказом козацького походження корінних жителів села є прізвища, дані їх предкам через певні зовнішні чи внутрішні риси, улюблені страви, основні заняття чи просто жартома. Також на користь нашої теорії свідчать традиції та обряди, збережені в пам’яті старожилів села, легенди про походження «дороги через ями», Сопи-гори, Могили та центральної площі села – Вигону. А найголовнішим нашим доказом є спогади-свідчення Ореста Антоновича Великголови, котрий щиро вірить у своє козацьке походження, адже так говорили його батько та дід. Чому б і нам не повірити? Іноді так хочеться вірити в казку, стати героєм, здобути козацьку славу, заслужити повагу та честь бути прикладом для наступних поколінь. Цікаво, але для цього не потрібно переноситись в часи існування козацтва, потрібно просто бути справжньою людиною, берегти духовні та національні цінності, шанувати історію свого народу.

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *